РЕЦЕНЗУЄТЬСЯ 1. Горобчук Б.-О. Місто в моєму тілі: Поезії/Передмова Р Семківа; післяслово С. Жадана. — К.: Смолоскип, 2007. — 160 стор.

Першою потрапила до мене у Києві книга пана Горобчука. Запамяталися два вірші...
Знов мій примітивний критерій — запам’яталося/не запам’яталося. Так, я оцінюю тексти як живих людей. Сірі нецікаві люди швидко зникають з моєї пам’яті.
З компанії Горобчукових віршів мені запамяталися двоє осіб: Завод (стор. 138), Трохи Вище Села Татарів (стор. 144). І тут знов мої дурнуваті критерії — я так не зможу/зможу.

“...а потім прийде начальник цеху і скаже/бл(ін) — ну хто так закріпив бортик — ви хочете шоб з вас/по порції за блок зняли/ну шо за брак/хто такий бетон подає/чому дірки не замастили/вчити ще вас треба, п(...)ків/ми не ображатимемось — бо він начальник і звати його Гриша/бо все одно після душу ми з ним втрьох бахнемо по двісті і/писатимемо вірші/на виробничу тематику...” (“Завод”).

Я — так не зможу.
Є окремі вдалі моменти й у вірші “Бомжі”:

“як дощить/бомжі лагідніють тихнуть/їх прибиває додолу краплинами/як і деяких необережних комах...” (стор. 92).

Але що з іншими текстами?
Наприклад, з такими:

“...я не рахую я відкриваю перпендикуляри дверей торкаюсь/паралелей стелі/якщо говорити про долання будь-яких спостережних/обмежень/неможлива пружність/я думаю що туман може конденсувати в залізо/що простір сформовано і наповнено...” (стор. 97).

Заграванням з читачем виглядає і назва до цього тексту — “Псевдотріп Записаний Надвечір”. Читати такого вірша, це як розмовляти з відмінником: він щось трендить тобі про задачки з математики, виблискуючи окулярами, а ти озираєшся на однокласників, котрі побігли з м’ячем на футбольний майданчик чи почали бійку прямо у класі.
Спочатку ти слухаєш відмінника, бо на наступному уроці ти попросиш у нього списати контрольну з хімії, але вже через пару хвилин розвертаєшся й біжиш разом з усіма ганяти м’яча на великій перерві...
Так, автор віршів — освічена людина (“...серце що зійшло з полотна Фріди Кало...” — стор. 121, “...людина вперше прочитала “Сталінку” Ульяненка...” — стор. 75), але що мені з того — простому читачеві? Тоді легше вже читати звичайну енциклопедію.

Ну і, вели-и-ка подяка панам Ростиславові Семківу та Сергію Жадану, котрі виступили у книзі авторами перед- та післямови. А ще дякую Анатолію Дністровому та Катерині Калитко, чиї репліки надрукували на обкладинці, мабуть, задля кращого продажу книги. Подяка за непереборну схильність до непереможної традиції — похвалити.
Не зважаючи ні на що — похвалити. Зробити це красиво, щоб ніхто не запідозрив про справжнє своє ставлення до поезії хваленого автора. Вітаю, панове, у вас це добре вийшло.
Катерина Калитко: “...він є самодостатнім поетом, чиї тексти намертво застрягають у пам’яті...”.
Намертво застрягають...
Вибачте, намертво, це “поховайте та вставайте, кайдани порвіте...”.
Це коли й серед ночі тебе піднімуть, процитуєш. Цікаво, чи процитувала б пані Калитко посеред ночі таке:

“...отже найчастіше це перші рядки тексту/але не обов’язково/наприклад в тексті “Зубочистки з Кишені Сорочки”/це другий абзац: “житття падає як зубочистки з кишені сорочки/на сріблено-сірі тунці покривал/і синій Cdюшник iRiver між ними”...” (стор. 132 — “Господні Дарунки”).

Або — Анатолій Дністровий:

“...Але при уважному читанні заворожуєшся пульсацією “глибин” тривоги й органічною єдністю його експериментальної художньої матриці...”.

Заворожуєшся... художньої матриці... Виявляється, пана Дністрового така поезія заворожує.
Ну, то добре. Мабуть не такий я сильний у класиці. Тож читатиму щось простіше. Щось, що під силу моїм люмпенським примітивним мізкам.

РЕЦЕНЗУЄТЬСЯ 2. Сергій Пантюк. Смак Бога: Поезії. — К.: Вид-во Романенка “Маузер”, 2009. — 80 стор.

Такі штуки я називаю геніальними. Тут я не скуплюся на похвали. У мене гарний настрій. Адже я пишу про вірші пана Пантюка. Я сірий та малоосвічений, тому його тексти читав уперше. Мені вже 32 роки, а я — ще не читав Пантюка, блін! Зате тепер процитую вам, чим так захопився. Взагалі-то нема й про що розповідати — на всю книгу пара віршів, але за них згоден простити поетові все. Увага, цитата з вірша “Також заповіт”:

“...І тому кажу/ при здоровому глузді/ і (увага) тверезій пам’яті: тіло ховайте, де зможете/ (бажано спалити на березі річки,/ але навряд чи дозволять — / у владі ж бо не романтики, а мудаки!)/ Розтин мусить зробити/ мій бойовий побратим Саша Собачнік/ (в миру — хірург Ол. Йос. Крижак)./ Тож нехай він тихо заникає/ моє серце/ в яку-небудь шклянку з формаліном/ і вам доведеться його поховати/ не де-небудь,/ а в селі Сокілець/ Дунаєвецького району Хмельницької обл./ між двома старими горіхами/навпроти вікна хати,/ в якій я народився...”.

Така довга цитата, але — погодьтеся — я-к-к-ий кайф!
Ще на добивочку: “Вірші мої живуть окремо від мене,/ Дрихнуть, жують, ходять на бокс і танці... ...Іноді вірші завалюються в гості — / З пляшкою, як годиться, батоном/ і сирком “Дружба”...” (стор. 29).
Просто, без випендрьожу, класно — мені стає хороше, коли читаю це, коли цитую. Може для цього поезія і створена?
Ні, ще текстики є у книзі! Десь половину з них автор назвав “Недовірші”.
Як на мене, кокетство з читачем. Але місцями — симпатично.
Наприклад ось тут:

“Сам на сам з самотою провів я/ Точні копії ліній ріки./ Побрели вечори повз подвір’я,/ Як бредуть з косовиці дядьки...”.

Хоча — не так цікаво, як те, що цитувалося зверху.
Ну і взагалі, приємно тримати у руках книгу — свіженьку, щойно спечену, 2009-го року.
Тож у моїй особі поет Пантюк отримав досвідченого менеджера з реклами його нетлінних текстів. Звичайно, не всіх.

РЕЦЕНЗУЄТЬСЯ 3. Коваль С. В. — Неукоськаний Пегас: Пародії, епіграми — Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2008. — 64 стор.

І тут Пантюка згадаю. Але вже не таким теплим, мабуть, словом... Адже у 2008 році він зробив таку штуку, за яку... як би це сказати... Ні, може він “не со зла”, як кажуть, скорше — “по доброте душевной”.
Але... Люди, котрі пишуть і потім приносять написане до видавництв — не винні. У тому, що їхні тексти висміює критик, чи читач з огидою кидає книгу. Винен видавець. Іноді редактор. У даному випадку — книга Сергія Коваля опубліковна у “Видавництві Сергія Пантюка”. Так от. Про винних. Видавець вважає це поезією (пародійною, епіграмною): “Ніколи не сприймав олжу,/ і тим служив, і цим служу,/ будив в тих совість, в цих буджу,/ Аж серце рву з грудей буває.../ Та як збудити те, чого немає?..” (“Плачі привладного піїта” — стор. 61). Ні, зрозуміло, рима є, розмір... Але: я вперше прочитав про таке? текст виблискує своєю новизною? взагалі він — чесний? Чи рима тут — задля рими? Чи такі вірші через відверту вторинність — не скучні? І взагалі про кого це: “...будив в тих совість, в цих буджу...”? Хто ці загадкові і погані “ці” і “ті”?..
Або інший текст:

“Як друг книжок зазначити хотів,/ (І при-єднається чималий гурт до мене):/ “Зелений пес” в Капранових братів,/ Самі ж — не в тім’я биті й не зелені.” (“Братам Капрановим” — стор. 20).

Ну, це ще можно було б сприйняти, якби десь на гулянці автор передав писульку з таким текстом сусідові за столом, сусід би посміхнувся і всі про це разом забули б, кернувши ще по 100 — тоді нормально. Але поміщати несмішну (адже автор, я розумію, хотів нас усіх посмішити, вразити своїм почуттям гумору — до речі, таки вразив!) штуку до книги з накладом у 1000 примірників — це тисячу разів підтвердити, що у книги не було... редактора.
Ні, наприкінці книжки окрім людей, відповідальних за обкладинку, комп’ютерний набір, вказано — “у авторській редакції”.
Але я сильно сумніваюсь у професійності Коваля-редактора, зважаючи на включені до збірки тексти. Тому — пан Пантюк вочевидь бачив слабкість текстів, але — або не сказав про це авторові, або не зміг відстояти своєї позиції, тому поставив під сумнів репутацію — свого видавництва.

Євген Проворний, співвидред ЛН

Постійна інформація редакції журналу "Літера Н."

…Щоб почитати тексти авторів нашого журналу, радимо зайти до магазину «Магістр» (Потьомкінська, 57 – біля Лялькового театру) та придбати щорічники «Літера Н.» за 2004-й, 2005-й, 2006-й роки.

З розділу АРХІВ цього ресурсу можна також усе це діло просто закачати й роздрукувати самому.