26.05.2008 о 22:17:27 хтось Бен, не називаючись іменем, даним йому батьками, на нашому сайті під статтею “Соєва поезія?” написав таке:

”Низкопробная, неинтересная, неоригинальная критика. Вырывать кусок из нескольких строк из контекста стихотворения и спешно обсасывать его прилюдно – верх непрофессионализма и откровенной глупости. Соевая поэзия говорите, «шановні панове»? Что ж, поздравляю, ведь ваша статья – «настоящее мясо», с дурным душком, правда, хорошенько подгулявшее…”

Позаяк цей відгук є першим більш-менш стосовним суті нашої з Євгеном Проворним діяльності (себто стосується саме матеріалу, а не того, які ми підлі претензійні неосвічені балбєси-скорпіоно-скунси), підозрюючи, що автор – один з Тих Хто Платить, я дозволю собі йому відповісти.

Почати з того, що “стосовність суті” – це, звісно, архікомплімент. Усе, чого хотів хтось Бен: якомога болючіше нас вкусити. Знаєте, пане, коли тебе з апеляцією “низкопробная, неинтересная, неоригинальная критика” звільняють з роботи, у якій ти дечого тямиш, тебе навряд чи можна злякати подібними коливаннями в інет-просторі.

Тож мені було б куди цікавіше знати: як?
Як ця критика низькопробна, як нецікава та як неоригінальна. Ваша аргументація дозволила б мені та Євгенові зробити якісь висновки, набути якогось досвіду чи бодай розпочати дискусію.
А так то знов за рибу – гроші.
Та менше з тим.

“Вырывать кусок из нескольких строк из контекста стихотворения и спешно обсасывать его прилюдно – верх непрофессионализма и откровенной глупости.”

Це вже щось цікавіше.

Перше, що варто зауважити.
Глупством з нашого боку було б передрукувати повністю (на шару, до того ж) “простое угощенье” – наслідок безсоромної діяльності (“А я творю, не ведая смущенья…” – обидві цитати з опуса І. Антоненка) поета “общедоступной пробы”.
Але досвід читання чужих критичних етюдів (не спеціальних досліджень, а друкованих у журналах чи газетах вражень від прочитаного) говорить за те, що вирва з цілого тексту (цитата) є загальною практикою у публікаціях такого роду. З цієї точки зору глянувши, можна визнати наш підхід професійним: бо так чинять всі професійні літературні критики, фейлетоністи, пародисти…
Так і в живій беседі, замість читати цілого вірша, ми переважно схильні цитувати якийсь фрагмент, виходячи з того, що всі учасники розмови з цілим віршем апріорі знайомі.
Тож вирва з публічно доступного тексту лише вказує, що йдеться саме про цей, а не про який-будь інший.

Друге.
Деякі речі говорити не можна. Не можна, скажімо, не образивши освіченого читача, розтлумачувати йому вторинність творєній панів І. Антоненка та Ю. Гросмана.
Перший “переплюнув” Ахматову, у котрої “рождаются стихи, не ведая стыда”; другий – Висоцького: “Так кто есть кто, так кто был кем? Мы ничего не знаем…”. “Перепльовування” полягає у тому, що в Ахматової стихи рождаются из сора, а у п. Антоненка – з акту чистого, на його гадку, творіння виникає такий собі цинічний ерзац – “м’ясо бідних і хворих”. Герой пісні Висоцького, як можемо бачити, не знав, а п. Гросман – знає, що “Мы все когда-то кем-то были”. Не можна, з тієї ж причини, згадувати, що “С сосиской соевой простое угощенье, \\

Для только что проснувшейся Мадонны” – це “На городі – бузина, а в Кєві – дядько”; що автора архіоригінальної нібито забутої сентенції “гений и дурак равны…”, на якого міг би послатися п. Гросман, ніколи не існувало, що пан оце щойно сам склепав цю мудру штуковину, тож усе, що з нею можна зробити: загубити або зламати, позаяк, як і кожен (!) Абсолют, жодному аналізу, на гадку п. Гросмана, вона не улягає.
Не можна, будучи при тверезому глузді, порівнювати “Меня насилуют, глумятся надо мной,\\ Чтоб говорить я начал мовою другой…” п. В. Бабіна з “Покажи свой язык украинский,\\ воспалённый, чтоб сохла облатка…”  Олега Духовного.

Фаховість критика, проте, не у тому, що і як писати (хоч це також важливо), а у тому, щоб усе це читати.
Зазвичай я читаю рукописи, тож можу дозволити собі не читати таких прокламацій, як з-під пера п. Бабіна, а текстів на тему екзальтованої любові до рідної неньки-України, до рідної “солов’їної-калинової” просто не приймаю до розгляду.
Натомість Женя читає все, що доходить до публіки.
Його такий у нашому журналі обов’язок: писати редакційну статтю, відповідно до “профілю” нашого видання. Інакше кажучи, професійність літературного критика у тому, що він – професійний читач. Бо дуже часто ті тексти, що їх отримує публіка нашого міста, у вигляді книжок, скажімо, здатен дочитати лише фахівець.
Бо – мусить дочитувати в силу покладених на себе обов’язків. Не залежно від того, цікаво йому те, що він читає, чи не цікаво.
І в цьому сенсі професійний літературний критик – єдиний, хто мусить дочитувати до кінця нецікаві тексти. Наступний етап – поділитися враженням від прочитаного з іншими.
Тут критик нічим не відрізняється від інших читачів, котрі щось читають, а потім рекомендують цей текст читати або не читати своїм знайомим. За тією лише відмінністю, що професійний критик рекомендує не знайомим, а публіці. І не те, що хтось рекомендував прочитати йому, а лише те, що він прочитав сам.

Третє.
Про “вырывать кусок из нескольких строк из контекста стихотворения” я трохи сказав. Тепер – про “и спешно обсасывать его прилюдно”.
З цього пасажу припустимо зробити висновок, що хтось Ден – один з Тих Хто Платить. Прилюдність, як ви кажете, “обсмоктування” нам дозволили ви самі, оприлюднивши ваше творіння.
Хоча слово обсасывать навряд чи тут доречне: несмачно-бо. Можливо наступного разу, коли вам захочеться потратити свої гроші на те, щоб отримати чергову в’язку лаврів подібного роду, ви спершу покажете свої творіння котрому критикові приватно. Приватною буде й розмова.
Принаймні у нас правила такі. До речі, у нас ви можете отримати кілька (власне, стільки, скільки захочете) уроків поетичної майстерності, і це не буде коштувати вам ні копійки.
Я не беру грошей за уроки, ні за редактуру, ні за коректуру, ні за набір тексту (інколи приходиться), не приймаю жодних “вчительських” підношень.
Для того, щоб показати свій текст публіці у нашому журналі вам так само не доведеться нічого платити.
Єдине, чого ми не можемо собі дозволити – платити гонорари. Хоча маємо домовленість з видавцем газети “Гармонія” про гонорарні публікаціі текстів “Літери Н.” (насьогодні сума гонорару становить 30 гривень за факт, не залежно від обсягу). І ще одне важливе уточнення: діло не лише у тому, що ми не вимагаємо від поетів платні за публікацію, але й не приймаємо текстів, аргументованих грішми.
Четверте. Про “мясо с дурным душком”. У чому той дух, хтось Бен сказати не спромігся.
То почнемо все спочатку.
Автор “простого угощенья” каже: ”…А я творю…\\Не возводя словесные колонны…” Колона, мабуть п. Антоненко не знає, – складна архітектурна конструкція, одна з основ, на якій тримаються інші конструкції, а все це разом – будівля. У нашому випадку – вірш. Тож не зводячи “словесних колон”, не покладаючи “словесних підвалин”, на закладаючи “словесного фундаменту”, годі й думати звести будівлю вірша.
Євгенові – а саме він, головно, автор статті “Соєва поезія?” – важило, що вартість своєї будівлі на піску п. Антоненко визначив сам. І я не міг не погодитися – з п. Антоненком і з Євгеном.
“Восьмёрочка” п. Степанкова – ритмізований набір малозрозумілих авторові слів. Тож кожен може дозволи собі тлумачити на власний розсуд. Євген розуміє так, як сказав.

А я хотів би сказати про адресу: «где люди искренни, //Где все нужны друг другу!». Якось на нараді в одній поважній організації, де подавали чай, каву і тістечка, відповідальна за це діло особа спитала присутніх, чи хотіли б вони, щоб ця традиція – пригощати молодих і не вельми учасників тусовок чаєм, кавою, тістечками – збереглася.
Я дозволив собі попросити від усього серця, щиро, пожертвувати ці “солодкі” гроші на наш журнал.
Нам справді потрібні гроші.
Ми ж не комерційне видання, не грантоїди, спонсорів не маємо: видаємо наш журнал з доброї волі наших дружин та пожертв приватних осіб – наших друзів.
Присутні при цьому моєму сердечному зверненні панове Степанков і Гросман (Юрій) подивились на мене так, наче я двічі упав з печі: у дитинстві та оце щойно. І сказали, що нє, сказали, що їм без чаю, кави, тістечок – ніяк не можливо, а гроші на журнал – то не їхні проблеми. Словом, не хоче п. Степанков туди, де люди щирі, де можна покластися на того, хто поряд. Бреше, значить. Але не просто бреше, а, як би це сказав Тарас Шевченко, “бо письменний”.
Поетично бреше. Та й годі з паном. Тхне від нього. Може хтось Бен унюхав саме цей зловонний пах?
“…И почему сегодня в душу мне плюют?\\Мне дома жить спокойно не дают.\\Меня насилуют, глумятся надо мной,\\Чтоб говорить я начал мовою другой…” – жаліється на жисть п. В. Бабін. У Євгена ці панові стогони викликають гомеричний регіт. А я ніяк не можу відтати перевагу темі, на яку написано вірш. Чи то “ленивы мы, нелюбопытны”, чи то “завтра знов ітиму додому через ті кущі, може знов зґвалтують”.
Про гомеричний регіт і чим він та як він пахне рекомендую прочитати у роботі: “Ритуальный смех в фольклоре”, – автор В. Пропп.

Про “тариф на воду…” пані Т. Кулагіної. Сказати зовсім нічого. Євген продемонстрував, що такі, з дозволу сазати, вірші він здатен писати з льоту і одразу на чисто. І – скільки завгодно.
Не пише, бо то не є вірші.

Дух, пане хтось Дене, у тому, щоб, читаючи увесь цей жах, не навихнутися розумом. Щоб – коли тобі принесуть який текст – не цуратися його лише тому, що сотня-друга попередніх були ґатунку – описаного тут і вище, і в інших наших статтях. Тож про дух ви усе ще не знаєте нічогісінько.
Аби ви мали дещицю якого духу, не ховалися б боязливо за ніком, а стали б перед нами та перед миколаївцями, як от ми стоїмо перед вами.
Подумали б про те, з якого такого дива хтось дозволив вам пускати тут отруйну слину, що її ще один з тутешніх анонімів хотів, аби ми завважали “голосом народу”. Ми вам дозволяємо.
Бо ми вас слухаємо. Бо ми вас чуємо. Бо може тут, бодай, ви почнете вивчати те, чому вас ніхто ніколи не вчив.
Пишіть сюди.
Вчіться.
Це був урок.
Кінець уроку.

Михалко Скаліцкі

Постійна інформація редакції журналу "Літера Н."

…Щоб почитати тексти авторів нашого журналу, радимо зайти до магазину «Кобзар» (1-а Слобідська – проспект Леніна)
або до магазину «Магістр» (Потьомкінська, 57 – біля Лялькового театру) та придбати щорічники «Літера Н. за 2004-й рік», «Літера Н. за 2005-й рік».

З розділу АРХІВ цього ресурсу можна також усе це діло просто закачати й роздрукувати самому.